"Пройдуть роки,десятки років...цього ніколи незабути."

          Разом з весною прийшла на багатостраждальну землю довгождана Перемога. Сльозами радості зустріли її бійці Великою Вітчизняною, так само зустрічаємо цей день і ми, їх нащадки. Страшно уявити, скільки довелося пережити тому, що кожному, що воював. Зараз все частіше і частіше звучать слова, що потрібно вважати героями усіх, що воювали. А самі вони, учасники тих подій, стриманіше оцінюють свої дії. Пішли воювати, тому що вважали це своїм боргом, за честь шанували брати участь в захисті Батьківщини. Знали, що якщо не вони, то хто ж?! Це пізніше нащадки спорудили монументи, написали тисячі історичних і художніх творів. А захисники, йдучи на фронт, не говорили гучних фраз. Знали тільки слово «потрібно». Їх батьки і діди воювали за радянську владу, а їм довелося відстоювати само право людини на життя, на існування свободи на землі. Сумно бачити зараз немічних людей похилого віку, що згадують свою славну молодість, плачуть про загиблих товаришів. Розумієш, як коротке і уразливе людське життя і як все-таки багато може зробити людина — віддати свою в ім’я щастя інших. Ми не маємо права забувати їх, свободи, що відстояли, і незалежності народів. Але не лише пам’ятати, а бути гідними їх подвигу, не допустити повторення, вже сучасною, війни.
             Саме про це мріяли бійці другою світовою, вони мріяли, щоб та війна стала останньою. Але як це зробити?! Хіба це можливо?! Так, якщо об’єднати усі добрі сили на Землі. На це не шкода витратити життя, даруючи людям світ.